Його судження викликають діаметрально протилежні оцінки, підтверджуючи авторитет критика. Останнім часом цей вплив став відчутним і на громадському полі.
Слово російського критика Артемія ТРОЇЦЬКОГО в музичному світі - не закон, проте відгукується дуже голосно. Його судження викликають діаметрально протилежні оцінки, підтверджуючи авторитет критика. Останнім часом цей вплив став відчутним і на громадському полі: Троїцького все частіше можна побачити на акціях опозиційної спрямованості, а кількість судових позовів, поданих ображеними ним представниками владних структур, досягла півдесятка. Троїцький-співрозмовник не менш цікавий, ніж Троїцький-критик. Пропонуємо нашим читачам переконатися у цьому самим.
1. Музика
- Зараз, із віддалі років, чим був рок-самвидав - пригодою, школою? Що це за досвід?
- Рок-самвидав, звичайно, давав мені більше свободи, ніж складання текстів для радянських журналів і газет. Там я міг абсолютно спокійно писати й жаргонізмами, і навіть оперувати якимись напівпристойними словами, з другого боку, до слушного часу лише в самвидаві можна було писати про місцеву рок-музику. Пам'ятаю, я написав свою першу статтю про російську рок-групу - «Машину времени» - у 1976 році, і навіть це не надрукували. Мої перші публікації на російські теми, до того ж, дуже дозовані й дисципліновані, почали друкуватися приблизно у 1980 році. Десь під кінець 1970-х я не тільки зацікавився західною рок-музикою, а й неабияк захопився нашою новою хвилею, хотілося на цю тему писати. Можливість це робити була лише в самвидавах, таких, як «Зеркало», «Ухо», у студентських альманахах, у рукописних джазових журналах на кшталт «Квадрата».
- Чому ви віддавали перевагу в самвидаві як читач?
- Для мене самвидав поряд із магнітофонними плівками був абсолютно природною інформаційною нішею. Чи самвидав читати, чи слухати Галича - одна і та сама історія. Чимало цікавої літератури я вперше прочитав саме в самвидаві, не тільки політичної - від Солженіцина або Варлама Шаламова аж до «Майстра і Маргарити» і навіть порнооповідань уже забутих мною авторів, також речі зовсім невинні, наприклад, братів Стругацьких. Ставився до цього абсолютно безтурботно, ніколи не ховав, не палив, іноді з великим задоволенням читав самвидавні рукописи в метро. Це було частиною великої гри в коти-мишки.
- У вас як журналіста був також і зовсім інший досвід. Що вам дала робота в «Плейбої»?
- У професійному плані не дала майже нічого, крім розуміння того, як працює видавнича індустрія. А дещо для мене стало вкрай неприємним відкриттям, зокрема усвідомлення тяжіючої ролі рекламодавців, про існування якої я взагалі не підозрював, коли кинувся у цей вир. А так це був просто весело проведений час, безліч великих і малих пригод особистого характеру і найважливіше, напевно, те, що моя кохана дружина Вірочка є рідною сестрою однією з плейбоївських моделей. Спочатку познайомився з її сестрою, а потім вже вийшов на справжній мій скарб - Віру Альбертівну, з якою живемо у мирі та злагоді вже понад 10 років.
- Продовжуючи говорити про вашу біографію, хочу поцікавитися: ви постійно берете участь у різних рок-проектах. Навіщо вам це? Рок-критик повинен спробувати себе на сцені?
- Це хобі в чистому вигляді. Та майже все, чим я займаюся в житті, крім улюбленої сім'ї, - хобі. Але серед них є вже захоплення другого порядку, до яких і належить музикування. Моє відношення до нього вкрай несерйозне. Так, я грав на соло-гітарі в «Звуках Му» на початку 1980-х. Потім кинув цю справу з власної ініціативи, оскільки дуже нудно було просиджувати на репетиціях, я вважав це просто гаєнням часу. Я досі іноді співаю з групою «Отзвуки Му», зрідка записую свої треки, але це в основному або в благодійних цілях, або на якихось капусниках. Жодного натяку на комплекс нереалізованого музиканта у мене немає. Це я можу сказати зі стовідсотковою впевненістю.
- І питання про неупередженість ваших критичних суджень у такому разі не виникає.
- Ні, мої судження сторонницькі й суб'єктивні. Бути таким автоматом-зчитувачем інформації та роздавальником вердиктів просто дуже нудно, інша справа те, що я вважаю: будь-який суб'єктивізм або сторонництво в роботі критика повинні бути аргументованими.
- Про суб'єктивізм: чому вас так не злюбило свого часу покоління радянських панків кінця 1980-х?
- Чесно кажучи, про це нічого не знаю. Я насправді з панками мав дружні стосунки. Була конкретна людина - Єгор Лєтов (лідер сибірського панк-рок-гурту «Гражданская оборона». - Д.Д.). Як-тільки ми познайомилися, то відразу посварилися. Я після цього неодноразово висловлювався про нього, мабуть, у негативному сенсі. Проте Лєтов - це Лєтов, а панки - це панки. У тому ж Новосибірську чи Петербурзі були чудові панк-групи, з якими я завжди товаришував. Московські панки «Тараканы» написали про мене лайливу пісню після того, як я назвав московську панківську хвилю декоративним панком, поставивши їм за зразок пітерців і сибіряків. Були також попсові панк-гурти під гастролі в німецьких пабах, до яких я ніколи серйозно не відносився, і коли мене запитували, то відкрито про це говорив, за що вони мене й зненавиділи. Але це їхні проблеми.
- Продовжуючи тему сварок із рок-музикантами: в Інтернеті з'явилося відео, на якому Петро Мамонов про вас висловлюється дуже несторонниче.
Источник: http://www.telekritika.ua/
Комментировать | | Обсудить на форуме |
